«Ми можемо на вільній частині України вільно дихати, вільно говорити. Та найголовніше – ми живі», – каже Василь Березка. На початку липня він разом із дружиною Людмилою дістався підконтрольної Україні території: з рідних Олешків подружжя виїхало 9 травня.
Людмила й Василь Березки залишалися в місті до останнього і пережили затоплення після підриву російськими окупантами дамби Каховської ГЕС. Життя, за словами пані Людмили, ставало нестерпним поступово: коли закрилися останні магазини, по продукти та ліки довелося їздити до Скадовська й Залізного Порту. У грудні 2025 року російські окупанти замінували дороги до Олешків, Голої Пристані та сусідніх сіл і обмежили в’їзд і виїзд. На початку цього року почалися прицільні удари по цивільних автомобілях, які возили продукти, і евакуація стала практично неможливою.
Родина вижила завдяки запасам і дровам, заготовленим на зиму. Пезний час молоко, овочі й інші продукти купували в жительки Новомиколаївки Скадовського району Людмили, яка привозила товар до Олешків; під час однієї з поїздок зять тієї жінки підірвався на міні й загинув. «Ще раніше у нас усюди стали літати ворожі дрони й полювати на людей, житлові будинки та нечисленні автівки, які дивом уціліли. Ми боялися і тих дронів, і росіян. Минулого року 9 травня на свій “Дєнь побєди” росіяни кричали, кидали на подвір’я людей гранати», – розповідає Людмила Березка. Вона чула жіночі крики по сусідству і каже, що російські військові зґвалтували сусідку, чоловіка вбили, а будинок спалили. Серед розквартированих у місті військових було чимало в’язнів: «Вони геть неконтрольовані й дуже агресивні, могли робити з людьми все що завгодно».
Навесні Березки вирішили виїжджати: щоб потрапити на підконтрольну Україні територію, треба було подолати щонайменше 2600 кілометрів через ТОТ Донецької області, РФ і Білорусь. На евакуацію волонтерів не встигли через відсутність мобільного зв’язку. 9 травня о 8:00 зібрали речі в причеп і виїхали, сподіваючись на оголошене росіянами святкове перемир’я; зупинитися планували в селі Михайлівка Скадовського району, де обіцяли тимчасове житло. Не проїхавши й 10 кілометрів, побачили «Москвич», що догорав, і обгоріле тіло чоловіка. Василь спробував об’їхати перешкоду, але праве колесо причепа зачепило міну на узбіччі.
«Вона вибухнула. Потім вибухнула друга, третя, четверта – здетонувало близько 6 мін. Машина з причепом загорілися, ми ледь вискочили. Все кинули. Жінка тільки сумку з документами встигла схопити, і ми побігли звідти. Пройшли з 200 метрів, як на нас налетіли два дрони. А куди бігти, куди тікати? Ми очі підняли до дрона, молились, хрестились, просили не вбивати нас: “Бачте, тут самі старики”. Тут один із дронів із писком полетів прямо на жінку. Я встиг крикнути: “Людо, лягай!” А він за пів метра від неї впав і вибухнув. Як вона залишилася живою – тільки одному Богу відомо. Вона отримала численні поранення, осколки. Була вся в крові», – розповідає Василь Березка. Він відтягнув дружину до озера, відмив від крові й бруду і довів до першого жилого будинку в селі Солонці. Сам лісами й степами пішов до Михайлівки: по асфальту між селами майже 50 кілометрів.
У Михайлівці знайшовся водій, який за 3000 доларів забрав Людмилу вранці 10 травня. Наступного дня її відвезли до лікарні в Скадовську, але медики відмовилися витягти осколки й сказали, що «нічого її життю не загрожує». Подружжя повернулося до Михайлівки. «Ми відлежались, у жінки трохи загоїлися рани», – сказав Василь Березка. Пізніше вони додзвонилися до олешківської волонтерки Ксенії Архіпової і домовилися, що 30 червня зі Скадовська їх забере евакуаційний транспорт. Таксі довезло їх до автостанції, далі були мікроавтобус, пересадка в Мелітополі, шлях через Донецьк, Росію й Білорусь. 3 липня вони доїхали до Волинської області, зустріли волонтерів і поїхали до онучки в Київ, а згодом оселилися в Миколаївській області. Василь бачив, як дрони вилітали з лісу з позицій російських окупантів; Людмила додає, що на дорогах довкола Олешків багато розбитих машин із тілами загиблих. «Важко було взяти й кинути все. Дуже важко. Але треба було зробити це значно раніше. Так, дуже складно в моєму літньому віці починати життя з нуля. Але нас не залишили без допомоги», – каже чоловік.
